вівторок, 5 березня 2024 р.

Персональний список 100 найкращих фільмів

У 2004 році я почав вести облік переглянутих фільмів й за цей час подивився більше 2000 повнометражних фільмів, сотню серіалів і кілька сотень короткометражок, тож схотілося якось це підсумувати та впорядкувати, відібравши краще з кращого.

Оцінюю я фільми в першу чергу за естетику, потім за етику (чесність із глядачем і повага до глядача, корисність основного повідомлення фільму, чи робить він світ кращим), потім за достовірність (психологічна переконливість, внутрішня несуперечливість). Також мені подобається критеріонівський підхід, коли на одній полиці ставиться і дуже глибоке кіно, і прості комерційні продукти, але, звісно, які чимось заслужили там місце (кращі на певну тематику, мали вплив на культуру, є зразком роботи майстерного актора чи режисера).


неділю, 19 квітня 2020 р.

«Мімезис» Еріха Ауербаха


«Мімезиса» Еріха Ауербаха — це дійсно фундаментальна праця, важлива не лише для філології загалом і літературознавства зокрема, а й для історії та теорії мистецтва, культури, історії в цілому та, певно, і для інших гуманітарних дисциплін.

Однак, її треба вміти читати, правильно увійти в її розуміння, адже якщо братися до неї наскоком, без належних базових знань із літературознавства чи мистецтвознавства, то текст або швидко набридне, або читач пройдеться по ньому, як про набору суб’єктивних есеїв без чіткої теорії та методології.

Насправді, тут є і теорія, і методологія, і вони вражають своєю фундаментальністю, але це все дуже завуальовано в силу різних причин: по-перше, ця книга є «практичною апробацією» теоретичних побудов, викладених у попередній роботі Ауербаха («Данте як поет земного життя»), по-друге, писалася вона під час другої світової в еміграції у Стамбулі, без доступу до наукових публікацій, тому стилістично написана як есей, без зносок і посилань на наукову літературу. Книга на 90% складається з докладного літературознавчого і стилістичного аналізу низки художніх текстів, з увагою до дрібниць, часто маргінальних, майже без висновків і узагальнень. Насправді, загальна сукупність проведеного аналізу, структура і послідовність викладу ведуть до цих висновків і узагальнень, до яких читач мав би дійти сам. Якби ж тільки сучасна людина могла так довго тримати концентрацію й увагу: 500 сторінок дрібного тексту, який читати треба повільно й обдумуючи (не тому, що текст складний, а тому, що провокує на міркування й співставлення з власним досвідом читання та розуміння згадуваних літературних творів).

середу, 5 лютого 2020 р.

Девід Бентлі Гарт. Атеїстичні марення: християнська революція та її модні вороги (Вступ)

Ця книга в жодному сенсі не є строго об’єктивною історичною працею. Повне відсторонення неможливе навіть для найрозсудливіших із істориків, оскільки писання історії вимагає причинно-наслідкової оповіді, що неминуче є актом інтерпретації, котрий за своєю природою не може цілковито вивільнитися від суб’єктивності. Та я не історик, у жодному разі, тож навіть не намагатимуся відсторонитися. У цій роботі мої суб’єктивні упередження є прозорими й нестримуваними, а мої аргументи певною мірою навмисне посилені (або можуть такими здаватися). Гадаю, доцільно визнати це на початку, хоча б для уникнення подальших звинувачень у претензіях на об’єктивність чи нейтралітет заради введення читача в стан піддатливої довірливості. Написане мною — це передовсім «історичний есей», що не є вільним від упередження й має за першочергову мету відстоювання докладного розуміння впливу християнства на розвиток західної цивілізації.

четвер, 16 січня 2020 р.

Що таке академічна художня освіта і чи потрібна вона в наш час?

У широких масах побутує думка, що «академічна художня освіта» — це та освіта, яка дається в навчальних закладах, що мають назву «академія мистецтва». Колись (у 19 столітті) це дійсно було так, але зараз це вже не відповідає дійсності. В абсолютній більшості навчальних закладів, які називаються «академіями мистецтва», викладається все, що завгодно, окрім академічної художньої освіти. На пострадянському просторі в 1990-тих ще були живі справжні академічні традиції, але зараз вони вже майже всюди викорінені доблесними зусиллями керівників цих закладів чи міністерськими реформами. Безперервні академічні традиції присутні в багатьох художніх навчальних закладах у США, переважно на західному узбережжі, де технічна майстерність завжди ставилася в основу художньої освіти, а також у поодиноких навчальних закладах у Західній Європі. У нас це вимираючий (якщо ще не мертвий) вид.

суботу, 2 березня 2019 р.

Церква Стрітення Господнього у селі Сулимівка Яготинського району

Церква Стрітення Господнього у селі Сулимівка Яготинського району — старовинна дерев’яна православна церква у козацькому стилі, характерному для колишніх Переяславського та Пирятинського повітів. Єдина історична церква, яка збереглася в районі (решта 16 церков були знищені комуністами і одна була спалена грабіжниками у 2010 році), пам’ятка архітектури. Збудована у 1905, діяла до 1917, і потім з 1941 до 1959. Повернена громаді вірян у 1989, настоятелем з моменту відкриття є о. Сергій Кісельов, російськомовний православний бард.

Церкву часто плутають з Покровською церквою однойменного села Сулимівка Бориспільського району, але та історична церква — кам’яна, а не дерев’яна.

Церква Стрітення Господнього у селі Сулимівка
Яготинського району

четвер, 28 лютого 2019 р.

Православні храми Яготинського району

Православні храми на території Яготинського району згадуються в документах від 17 століття (церква Архангела Михаїла у с. Капустинці)[1], коли територія нинішнього Яготинського району належала до Переяславського полку Війська Запорозького і Переяславського староства Київського воєводства Речі Посполитої та Російської імперії, і, відповідно, до Київської єпархії (митрополії) Константинопольського патріархату. Очевидно, що православні церкви у поселеннях на цій території існували й раніше, але документальних свідчень з назвами церков та іменами священиків не вціліло. Документів до 19 століття дуже мало головним чином тому, що ця територія було постійною ареною військових сутичок різних козацьких угруповань (пропольських, проросійських і самостійних). Повні переліки храмів і священства збереглися лише з середини 19 століття, у клірових книгах Полтавської та Київської єпархії Російської православної церкви. Також у державному архіві зберігаються метричні книги та сповідні розписи більшості храмів району від середини 18 століття і до встановлення комуністичної влади. Перед революцією і радянсько-українською війною у районі діяли 18 православних храмів (дані на 1912 рік), але після поразки у цій війні і Української республіки, і Гетьманату, після встановлення комуністичного режиму 16 із цих церков були повністю знищені — більшість у 1930-тих. Збереглося лише дві історичні церкви — святого Миколая у селі Лозовий Яр і Стрітення Господнього у селі Сулимівка, причому лише перша діяла (її настоятелем був о. Михаїл Макеєв, а згодом о. Леонід), храм у Сулимівці діяв лише до 1959 року, потім був закритий, але, принаймні, не знищений, тож його знову відкрили у 1989 році. На жаль, дуже красива історична церква у селі Лозовий Яр була спалена грабіжниками у 2010 році. Тож наразі у районі є лише одна автентична стара церква — у с. Сулимівка. Також увесь час радянської влади діяла парафія у селі Панфили (домовий храм), а в Яготині вірянами опікувався отець Симеон (можливо, це була домова чи катакомбна церква, але точних відомостей немає).

Мета матеріалу нижче дати максимально коректну і незаангажовану інформацію про обидві православні юрисдикції, що діють у районі, не ділити на «своїх» і «чужих», і не вішати ярликів, аби всі православні могли мирно співіснувати і співпрацювати, вивчати власну багату історію боротьби за християнську віру, зберігаючи свої особливості у другорядному, але єдність у головному — вірності Христу.

Мапа нинішніх храмів району: сині позначки — Православна церква України, фіолетові позначки — Українська православна церква, чорні позначки — знищені за радянської влади і не відновлені (хоча б у формі домових парафій) храми. Інформація може бути неповною і неточною, тож ще буде поступово оновлюватися (доповнення вітаються).

вівторок, 29 січня 2019 р.

Церкви Христа

Церква Христа у Вашингтоні

Церкви Христа (Churches of Christ) — це автономні християнські конгрегації (громади), що поєднані спільним віровченням і практикою. Вони поширені переважно у США і є однією з кількох гілок, що виникли під час американського реставраційного руху (Друге велике пробудження). Вони стверджують, що їхнє віровчення і практика ґрунтуються безпосередньо на Біблії, і вважають себе ідейними та практичними нащадками ранньохристиянської церкви, описаної у Новому Заповіті[1].

Реставраційний рух, у свою чергу, був спробою повернутися до первісного вчення та практики Нового Заповіту. Американський реставраційний рух пов’язаний з іншими реставраційними та євангелічними рухами і виник у США у 19 столітті. Найвідоміші постаті цього руху: Роберт Сендмен, Джеймс О’Келлі, Ебнер Джонс, Еліас Сміт, Райс Гаґард, Томас Кемпбелл, Александр Кемпбелл, Вальтер Скотт і Бартон Стоун. Прихильники цього руху не вважали, що створюють нову організацію, а прагнули «воз’єднати усіх християн в одне тіло за типом ранньої церкви Нового Заповіту»[2]. Вони використовували назви «Церква Христа», «Християнська Церква» та «Учні Христа», бо надавали перевагу узагальнюючим і об’єднуючим біблійним виразам, а не термінам, які наголошують на відмінностях.

До релігійного перепису 1906 року у США усі реставраційні конгрегації вважалися однією деномінацією. Та з розвитком руху виникла незгода між тими, хто робив акцент на об’єднанні якомога більшої кількості християн, і тими, хто робив акцент на реставрації ранньої церкви. Відповідно, виникли розбіжності і в інтерпретації Біблії. Церкви Христа вважали неможливим здійснювати у церквах служіння, які не згадуються у Новому Заповіті, тоді як Християнська церква (Учні Христа) дозволяла всі практики, які безпосередньо не заборонені у Новому Заповіті[3]. У переписі 1906 року гілки вже зазначалися окремо.

Реставраційних рух розвивався також і в інших регіонах ще з 18 століття (Великобританія)[4], тож наразі Церкви Христа помітно представлені і за межами США.